Тут тихо, майже немає людей і продуктів у магазинах. Біля моря щодня бродить з десяток худющих бездомних псів, а зранку мене будять...

Юлія Ілюха: Це Донбас, а не Каліфорнія

Тут тихо, майже немає людей і продуктів у магазинах. Біля моря щодня бродить з десяток худющих бездомних псів, а зранку мене будять півні, яких у своєму селі я не чула вже бозна скільки років. Ми з сином зустрічаємо осінь у азовській глушині, у селі всього за кількадесят кілометрів від Маріуполя. І це – моя перша поїздка на Донбас, населені пункти якого давно вивчені за три роки волонтерства.

Таксист, який віз нас від Маріуполя в Мелекіне, радів нашому приїзду так, наче ми його раптово віднайдені багаті американські родичі з купою подарунків. Нахвалював місто, показував ресторани і яхт-клуби, перераховував естрадних зірок, які приїздили сюди цьогоріч, ніби стараючись підняти престиж Маріуполя в наших очах. Потім, дізнавшись, що ми з Харкова, перейшов на футбол, згадав колишній «Металіст» і нинішнє київське «Динамо», яке не приїхало на матч із проданими квитками. Як так, бідкався він, я на всю сім’ю квитки купив, а вони взяли й не приїхали. Я слухала і кивала, розуміючи, що він переймається не зірваним футболом, а тим, що хтось із далекого мирного Києва боїться їхати в прифронтовий мирний Маріуполь.

«А вам не страшно?» — головне запитання нашої із сином спонтанної поїздки. Про це мене спитала попутниця у поїзді, мешканка Маріуполя, дізнавшись, куди саме ми їдемо відпочивати. «Не страшно», — відповіла я, показуючи жовто-синій браслет. «І нам уже не страшно. Це наш дім, іншого нема», — зітхнула вона.

«Не боялись їхати? А в нас цього року аж кілька сімей з Харкова було», — радісно повідомив мені місцевий мелекінський дідусь у магазині, поки я купувала хліб, за яким полювала три дні. І додав: «До війни більше їздили…»

Час тут поділений на «до» та «після» початку війни. Це одразу помічаєш у всьому: у словах адміністраторки пансіонату, що минулого року вони зачинилися ще до кінця серпня через відсутність людей, у майже безлюдному навіть у сонячну погоду пляжі, у давно протермінованому йогурті в холодильнику магазина. У розмовах місцевих постійно проскакує оце «до війни» — наче нагадування про те, що починаєш цінувати, лише коли втрачаєш.

Прикметно, що більшість відпочивальників тут – місцеві, з Маріуполя чи інших населених пунктів Донбасу. Свої, які не бояться їхати на курорт, наближений до зони бойових дій. У самому Мелекіному війни не було, але її дихання близьке. На поверхню мого фейсбука досі час від часу спливають фото бійців батальйону «Донбас» на мелекінському узбережжі. Тут немає відривних веселощів, притаманних будь-якому курорту навіть у оксамитовий сезон. Вечірню тишу порушує лиш гавкання собак, ранкову – кукурікання півнів, які, мабуть, ніколи не бачили моря.

Настороженість і очікування – два слова, які описують атмосферу у селі. Настороженість від близькості Маріуполя з відкушеним окупантом Новоазовськом. Очікування на бодай якесь розв’язання конфлікту, аби лиш повернулись туристи. Разом із тим тут панує неквапливість, характерна для курортних сіл і містечок, і здається, пришвидшити її не в змозі навіть високий сезон.

«Мелекино – любовь моя. Это Донбасс, а не Калифорния», — співається у неофіційному гімні Мелекіного. У перший день вересня ми з сином залишились удвох на весь пансіонат. Кажуть, ще в середині серпня людей було більше, але початок шкільних занять злизав їх, мов корова язиком. Мелекіно перетворилося на пустку: на дверях більшості баз відпочинку, готельчиків і кімнат «під здачу» висять замки. Тут усюди відчутно запустіння. Курорт схожий на пацієнта в комі: ще живого, але у вегетативному стані. Найближчі сусіди по пляжу – жінка із хлопчиком шкільного віку – зранку розстеляють свою ковдру десь за 50 метрів від наших шезлонгів. Увечері син говорить, що море йому подобається, але тут немає дітей і тому дуже скучно.

Море тут справді лагідне й привітне. Воно залишається теплим навіть тоді, коли брижиться хвилями під насупленим свинцевим небом, а вітер пронизує холодом через фліску й куртку. Прозоре, неглибоке, з пісочним дном, зі зграйками полохливих рибок та сотнями чайок – справжніх господарів цього місця. Враження від моря псують лише сліди життєдіяльності людини: сміття на березі багато, і прибирають його лише на окремих ділянках пляжу.

З початком війни на Донбасі у мене з’явилася нова звичка: у кожному місті чи селі я найперше шукаю поглядом наш прапор. Жовто-блакитне полотнище заспокоює і надає впевненості. У Мелекіному я теж почала видивлятися стяг – і знайшла, хоча змогла розгледіти його лише на третій день, коли прапор майорів на вітрі. Тумблер в голові клацнув: «все добре, я вдома, серед своїх».

Ще в Харкові я думала, як буду реагувати, якщо зустріну на відпочинку відвертого сепаратиста чи ще гірше – терориста з того боку. У Мелекіному мої побоювання не справдилися – за тиждень я не почула і не побачила тих, хто проклинає Україну. Навпаки, люди, з якими я спілкувалася – відпочивальники і місцеві – свідомо чи несвідомо намагалися підкреслити свою приналежність до України. Ворожість зазвичай відчуваєш шкірою за фальшивими словами і посмішками. У Мелекіному я відчула себе серед своїх, тому ще не раз повернусь сюди – на щойно відкритий мною мій український Донбас.

Юлія Ілюха, Тиждень

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*